Перерахування гріхів необхідно не священику, а перш за все тому хто кається. Справа не у банальному перерахування своїх гріхів, а у свідомому каяттї і бажання виправитися.

   У покаяння є етапів 5.

1. Усвідомлення.

2. Самоприниження.

3. Знищення.

4. Устне сповідання.

5. Плоди покаяння.

   Усвідомлення, це коли людина починає бачити власні погані вчинки - поганими. Часто саме цей етап буває найбільш складним. Як правило, для багатьох найважчим, здається підійти до священика й висловити свої гріхи вголос, насправді, тут проблема іншого характеру. Без усвідомлення своїх гріхів, усне сповідання може виявитися лише формальністю, а сама сповідь не принесе належних плодів. У свою чергу сором, який відчуває той хто сповідається, не що інше, як всього-навсього, страх за власну репутацію.

   Немає нічого важчого, ніж побачити себе. Адже як часто буває так, що  люди які приходять на сповідь навіть не знають, в чому ж вони грішні. Мало знати про гріхи, що викладаються в численних брошурах "на допомогу тим хто кається" необхідно усвідомити наскільки вони спотворюють особистість, спотворюють людину, нарешті.

   Усвідомити - значить зрозуміти, що немає легкого гріха, а є щось те, що віддаляє нас від Бога, підпорядковує волю і почуття, позбавляє здатності богоспілкування, роблячи чужими Божественної благодаті.

   Тільки через усвідомлення згубності гріха, ми можемо започаткувати покаяння, наступним етапом після усвідомлення є «самоприниження».

  Внаслідок усвідомлення своїх гріхів, або особистої зіпсованості ними, якщо людина знаходиться на правильному шляху духовного вдосконалення, першим, що повинно піти за усвідомленням, це здатність до так званого «самоприниження». Коли ми говоримо про «самоприниження», це не означає, що той, хто кається повинен насильно ображати себе. Тим більше не має таке відбуватися прилюдно.

   Самоприниження суто внутрішнє відчуття, сутність якого полягає не в словах, а в щирому усвідомленні власної зіпсованості гріхом, нерішучості в духовній боротьбі або малодушності. Форма ж самоприниження може бути різною, аж до банальної сварки самого на себе. Важливо щоб самоприниження призводило до падіння, і було підкріпленно надією, як би без неї, нерідко замість користі, самоприниження переходить в згубні для душі крайності.

   З одного боку можна дійти до того, що внаслідок постійного самоприниження, впасти в повну апатію або зневіру, тим самим остаточно знерухомити всі сили душі в протистоянні злу. А можна дійти і до лицемірства, зовні називаючи себе грішним, дурним і т.д., а потай, продовжувати вести погане життя. Шляхи різні, а ось підсумок один і той же - як жила людина в гріху, так і живе. Без надії, а з нею і віри в те, що гріх може бути переможений, людина позбавляє себе в допомозі Божій, тому що можливість до праведності людини хоч і бажана Богу, але визначається волею і вибором самої людини.

   Отже, як можемо бачити, самокритика не повинна замикатися всередину себе, свою увагу необхідно загострювати не на ній самій, або правильніше, не заради неї самої, але заради того, щоб власне, набути здатність протистояти гріху.

  Самоприниження - є усвідомлення чужорідності гріха. Таким чином, самокритика повинна бути осяяна надією на отримання від Бога допомоги, у боротьбі зі своїми духовними неміччями. І це головне. Без надії можливість вдосконалення, закрита. Тому числі самоприниження повинно привести людину до падіння про свої гріхи.

   У поняття падіння вкладають кілька смислових навантажень. З одного боку, воно може розумітися як крайня печаль за скоєний вчинок, з іншого боку як поразка. В даному випадку логічно і те й інше, так як крайній жаль за вчинений гріх, породжує в людині заперечення гріха, виношує ненависть до нього, і цією ж ненавистю, в людині уражається гріх. Немає більш сильного почуття, ніж ненависть. Якщо хочете, ненависть є захисна функція добра. Так, так, ми звикли під ненавистю розуміти лише закостенілу і вкорінену крайню злобу по відношенню кого небудь. Насправді, в чистій не спотвореній формі, ненависть є неприйняття духовним організмом людини, стороннього зла. Ненависть свого роду імунітет. Тому в священному писанні і сказано: "гнівайтеся, але не грішіть» (Пс 4:5). Ненависть до гріха, стимулює в людині спрямованість до добра, змушуючи задуматися над тим, як добро зробити частиною суті своєї природи.

   Слід зауважити, що самоприниження без падіння можливо, але тільки воно не правильне, або відноситься до розряду розглянутих нами крайнощів, але падіння, без самоприниження бути не може. Самоприниження приводить людину до смиренності перед Богом, при цілковитій надії знайти прощення, а це і є мета падіння. Але що ж є прощення? Для православного християнина, прощення не абстрактна чистка гріхів. Адже що є гріх? "Гріх є беззаконня" (1 Ін. 3, 4). Коли ми говоримо про беззаконня, одночасно передбачаємо і закон. Отже, беззаконня є свого роду альтернатива закону. Коли ми говоримо про беззаконня, то розуміємо, що це щось виникло, внаслідок порушення закону, притому корінним чином спотворивши закон тим, хто його порушив. Беззаконня є альтернатива закону, притому не як існуюча сама по собі, але яка виникла на основі відмови або неприйняття закону. Ось чому за своєю суттю немає малого чи великого гріха як такого. Їх класифікація здійснюється в силу вагомості відступу певним вчинком від добра, насправді ж будь-який відступ є альтернатива добру. Зло не існує саме по собі, воно не сутнісне, ​​але є деформація закону добра. Як і добро не може бути маленьким або великим, добро воно і є добро. Важливі не вчинки самі по собі, а мотиви, чому людина поступає так, а не інакше. Адже, по суті, гріх є зовнішнє завершення, або актуалізація певної пристрасті, яка панує над людиною. Характерно, що добро на відміну від зла, діє не так. Його необхідно закріплювати за допомогою зовнішніх благих вчинків. Іншими словами, пропорційне вдосконалення в чеснотах, буде виздоровлютись і зруйнована пристрастями, природа людини, а чесноти стануть їй притаманними і природними. Але природність її не абстрактна, тому що Бог благ, і наше вдосконалення повинно бути в Бозі (Мф. 5, 48).

   В даному випадку могло б здатися, що приниження і вдосконалення один і той же процес, проте це не так. Що б зрозуміти чому, перейдемо до наступного етапу і розберемося, навіщо необхідне УСНЕ СПОВІДАННЯ своїх гріхів. Справа в тому, що покаяння є двосторонній процес. Якщо ми говоримо про нещастя, то, як таке воно лише односторонній процес.

  Говорячи про вдосконалення, з'ясувалося, що без Бога його взагалі бути не може, але і людина в свою чергу повиненна всіляко намагатися докласти своїх зусиль до набуття духовної чистоти, тому різниця у вдосконаленні і нещасті є. Але як без розтрощення може бути самоприниження, так і саме приниження може мати місце в людині без наявності вдосконалення. Причини тому різні, але факт залишається фактом. Якщо людина висповідавши гріх, не буде боротися з пристрастями і пороками, його покаяння залишилося всього лише, на стадії усвідомлення. Якщо покаяння не придбає, двостороннього характеру, у людини не буде можливості вступити в спілкування з Богом. Що ж для цього потрібно - усне сповідання.

   Суть в тому, що окремо ми члени тіла Христового, яке називається Церквою, тому, немає іншої можливості спілкування з Богом, хіба що в лоні Церкви. Згрішивши, ми віддаляємося від Бога, а віддаляючись від Нього, ми як би всихаємо, втрачаємо здатність бути частиною Церкви. Чому і сказано, що безплідні гілки відсікаються. Але ті гілки, які приносять плоди, очищаються, що б принести ще більше плодів (Іоан.15 :1-2). Таким чином, приступаючи до таїнства покаяння, людина через очищення від гріхів, відновлює структуру своєї природи. Відмираюча тканина знову стає здатною до прийняття цілющих соків. І ніяке особисте заламання без усної сповіді дати цього не може. Саме усне сповідання дає можливість людині не тільки очиститися від гріхів, а й заспокоїти палаючу совість. Тому то через купіль паки битія крім хрещення називають так само покаяння, де сльозами омиваються численні гріхи.

   Але навіщо ж говорити їх вголос, якщо Бог всебачущий, аналогія проста. Відкриваємо книгу Буття в Біблії і бачимо дивні слова, з якими Бог звернувся до Адама після його гріхопадіння: "Де ти?». Невже Бог не знав де Адам - ​​ні, знав, але звертався до його совісті. Намагався спонукати її до покаяння. Людина не ангел, але психофізична істота, а тому в її діяльності задіяний не тільки розум, але і вся сутність цілком, тому що природа людини була пошкоджена цілком. Тому-то, Бог, і втілився і став чоловіком, що б зцілити всю природу людини, а не один лише розум. Отже, усне сповідання полягає не в одній лише психологічній необхідності умиротворення совісті, але що важливіше, в повному участю людської природи в таїнстві сповіді. І в розумі і в слові і в ділі. Більше того, необхідно розуміти, що будь-який поганий вчинок спричиняє за собою наслідки. "Похіть народжує гріх, а гріх народжує смерть" (Як. 1:15) говорить апостол Іаков. Таким чином, і в сповіді необхідна участь всієї людини, тому що розум реалізує свої пристрасті і похоті за допомогою почуттів. У свою чергу сором, який відчуває той хто кається на сповіді, також важливий, тому що надломлює силу дії гріха, через обмеження гордості яка вкорінилась в людині і є джерелом зла.

   Нарешті про плоди покаяння. Як у гріха є ланцюгова реакція, тобто один гріх приваблює інший, так і чесноти приваблюють одна одну. Життя людини не просте, вона, то падає під вагою гріхів, то піднімається. Але якщо її шлях осяяний благим покаянням, і вона прагне до Бога, то, безумовно, посіяна в свій час пшениця проросте, важливо щоб воля була спрямована до Бога, а надія не слабшала. Не може бути плодів там, де нема зусилля. Отже, вся наше духовна життя вибудовується на зусиллі, а як підсумок, воно само здійснюється через відкрите усне визнання перед священиком. Людина на сповіді всім своїм єством відповідає Богові - "Я тут Господи, підніми мене занепалого»!. 

Протоієрей Сергій Скубченко